версія для друку

Візьму твій біль. Режисер Сергій Буковський завершує роботу над фільмом про один з найтрагічніших періодів у долі України18-07-2008

На моніторі студійного комп’ютера - обличчя, обличчя, обличчя... Різні, сумні. Літні, котрі прожили, але «не пожили» («не пожили», як належить і як багатьом колись мріялося). Усі ці лики начебто й не «святих», а рідних нам бабусь-дідусів, іноді мають вигляд прояснений, іноді приречений. І однаково - всі прекрасні... Обвітрені торнадо історії та безглуздим суховієм нинішнього нашого життя. Саме ці обличчя - і саме їх голоси - «головний герой» нового фільму режисера Сергія Буковського «ЖИВІ...» - про Голодомор. Нині - монтажний період картини. Прем’єра - восени. Фільм, очевидно, стане подією. Хоча цей конкретний режисер жодних «обіцянок» ніколи й нікому не дає. Він просто працює. Як то кажуть, «знімає кіно», пропускаючи кожний кадр (кожен голос і кожне це обличчя) - крізь себе. Підтримує фільм на всіх етапах Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000».

З моменту виходу останнього за часом фільму Буковського «Назви своє ім’я по літерах» минуло не так багато часу. І деякі наші читачі, певно, пам’ятають гучну прем’єру в екс-Жовтневому палаці (з участю самого Стівена Спілберга). Той попередній фільм теж оповідав про сторінки трагічні - про Голокост. Про лихо людини та людства - але без надриву, без спроб «видавити сльозу». Тоді був щадний і досить стриманий кіностиль, дещо відсторонена авторська манера. І вже сам глядач міг без підказок, без страховок повернутися в зону лиха ХХ сторіччя: побачити, почути і прийняти чужий біль як свій.

Новий, щойно народжений, фільм знову і знову про біль.

Про біду, яка світиться в кожній зморшці тих старечих облич, котрі то застигають, то раптом оживають - на студійних моніторах, під час монтажного періоду.

У студії «Листопад Фільм» (нею стала велика квартира в центрі Києва на вулиці Червоноармійській) особлива тиша, яку не повинен сполохати ні різкий жест, ні випадковий вигук. Безодня матеріалу - на робочих столах, на екранах.

Вони об’їздили Полтавську, Рівненську, Харківську, Луганську, Вінницьку, Чернігівську, Тернопільську, Сумську, Житомирську та багато інших областей, шукаючи ті самі обличчя.

«Вони» - творча група, яка і воскрешає «Живих...», поминаючи мертвих. Сергій Буковський - режисер. Сценарна група - (окрім Буковского) Сергій Тримбач, Вікторія Бондар, Євгенія Кравчук. Фото в проекті - Володимир Кукоренчук. Консультанти - Окса­на Пахлевська, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Юрій Шаповал, Андреа Граціозі. Виконавчий продюсер - Марко Едвардс. Підтримує фільм на всіх етапах Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000».

* * *

У підході саме до цієї теми завжди важливий «пароль».

Чи готовий ти до такої оповіді?

Чи є моральне право говорити про це своєму народу і народам іншим?

Цей «пароль» потрібен і тому, що скорботна тематика (на превеликий жаль) останнім часом помалу стає розхожою - особливо, якщо до справи беруться спритники, котрі тримають ніс за вітром, гостро відчуваючи кон’юнктуру. І вже - то тут, то там - скрізь «заявки на проекти» про Голодомор. І від місцевих рукодільників. І від маловідомих творців із далекого зарубіжжя. Були б бюджети - «майстри» знайдуться.

Буковський, як нам здається, дистанційований від таких «гонок по вертикалі». І ніколи не доторкнеться до теми, що не зачіпає його особисто (один із найвдаліших його документальних проектів - «Війна. Український рахунок»).

І навіть на підступах до документальної оповіді про Голодомор він не говорить зайвого, не заглядає наперед. Єдине, у чому зізнається: «Хочу зрозуміти, що трапилося насправді - із країною, з окремими людьми, із цілим поколінням, яке дозволило так себе розтерзати...»

* * *

Оці розтерзані, котрі, проте, дивом вижили, - знову на екрані моніторів. Оповіді, оповіді... Плутані, дуже емоційні (із зрозумілих причин - за кілька місяців до пре­м’єри фільму - не будемо подавати в подробицях історії цих людей). Щось ввійде в картину. Щось залишиться за кадром.

У групі говорять: чим освіченіші люди - вчителі чи бібліотека­рі - тим більше і спогади забарвлені рефлексією сьогодення - вони аналізують, роблять висновки...

Наприклад, один із жителів села Нова Прага на Кіровоградщині розповів, що після жахів голоду він ще побував і в концентраційному таборі Дахау, де зустрічав «розумних людей тієї епохи». І табір йому видався більш рятівним місцем, ніж пекло 1933-го.

Або, наприклад, жителі Тернопільщини - дехто й дотепер пам’ятає, як у той час через річку Збруч із польського села в село українське селяни перекидали картоплю та хліб - своїм близьким. Хисткий кордон, а немовби два різних світи...

Таких сюжетів - море.

На етапі підготовки виникла ідея запросити в цей фільм видатних зірок світового кіно, котрі б читали за кадром документи епохи.

Наприклад, Софі Лорен - голос італійських дипломатів. Депардьє - за французів. Олег Меншиков - російські архіви.

Згодом від такого ходу вирішили відмовитися. Певне, спо-
хватилися: блискучий кіногламур не в’яжеться з «фактурою» такого складного матеріалу. І обличчя цих star - дещо моторошний контраст із обличчями справжніми, що вижили - «живими...».


Тому з героїв далекого зарубіжжя в картині залишиться, мабуть, британський журналіст Гарет Джонс, котрий 75 років тому, наповнивши рюкзак московськими харчами, вирушив поїздом в Україну.

І побачене його вразить. Життя його завершилося трагічно у далекому 1935-му. Але про це вже розповість фільм...

Зі щоденника Джонса: «У селі не лишилося картоплі. От-от закінчиться буряк. Люди кажуть: «Худоба гине, їсти нема чого». Колись ми годували світ, а тепер голодуємо самі. Як можна що-небудь посіяти, коли немає коней? Як ми можемо працювати на полях, коли самі охляли від голоду?»

Можливий титр: «90% експорту пшениці з Російської імперії на початку ХХ століття припадало на Україну. У Парижі на Світовій виставці 1912 року був представлений куб українського чорнозему як еталон найродючішої землі у світі».

«Хребет нації» так називають творці фільму українське село. Село сьогоднішнє, розорене безгрішшям і байдужністю влади. І село вчорашнє, для якого посівна чи жнива це великі свята... Свята, що згодом стали горем.

***

Коли тільки починали роботу, то, уявіть, нам дуже допомогла... СБУ, говорить Сергій Буковський. В архівах знайшли те, чого прагли. Але річ у тому, що нічого нового в цих архівах вже і знайти не можна вони розсекречені. Виданий величезний том цих матеріалів. Утім, переказувати архіви, можливо, навіть і не потрібно. Головне - осмислити, зрозуміти й «відрефлексувати» цю тему так, щоб подібне більше не повторилося, - це найголовніше. Ми ж самі повинні дати відповідь на запитання: чому українці дозволили зробити з собою отаке. Адже Україна мала шанс становлення як країна навіть 1917 року. Але шанс прогавили! От і тепер можна звідусіль почути: «Ми зрадили Майдан»... А хто це «ми»? Адже «ми» самі вибрали саме цих політиків... Тож хто кого «зрадив»? Тому хочемо зробити фільм зокрема і про сьогодення.

Справді, ходимо до літніх людей, збираємо їхні свідчення про Голодомор. Багато хто говорить про них уже як про «надбання історії». Але їм, цим старим, треба б уже давно подавати реальну підтримку! Хоча б грошей їм дати на лікування зубів. У багатьох відчуття - їхнє життя прожите марно...

Ми були, наприклад, у Харківській області - у селищі Валки - у будинку пристарілих. І були вражені вже зворотним - як ніжно там про них піклуються... І навіть старі говорили: «Яке гарне в нас тепер життя! Тільки віку вже не лишилося, щоб ще трохи пожити...»

Усього ж відзняли понад півсотню свідчень учасників тих подій. На жаль, усі у фільм не ввійдуть.

Що ж стосується того, якою буде картина, то це (суто) авторський погляд. Адже «прийоми» в усіх ті самі - сім нот, 33 літери...

***

На думку творців, «Живі...» - суто документальний проект. І жодних ігрових відгалужень не передбачається.

Нині група виїхала в Англію, щоб там відзняти матеріал про персонажа стрічки - того самого журналіста Гарета Джонса.

Цей британець, випускник Кембриджу та радник екс-прем’єр-міністра Сполученого Королівства Девіда Ллойда Джорджа, ще влітку 1931 року дістав пропозицію підготувати інформацію про Радянський Союз, який дехто з його сучасників бачив справжнім раєм на землі (Анрі Барбюс зокрема).

І от у процесі своїх подорожей Джонс потрапляє в Україну. Його щоденник (фрагменти якого пропонуємо читачеві) відбиває дещо інше бачення «раю».

Згодом колега Гарета - Джек Гайнц - видає книжку без зазначення авторства під назвою «Досвід перебування в Росії 1931 року. Щоденник». Це перші свідчення, де з’явилися згадки про голод, про виснажених голодом радянських селян.

Восени 1932 року сякі-такі звістки про це долітають до Європи. А Джонс у березні 1933-го знову в Союзі. Після теплого московського приймання він знову потрапляє під холодний душ українських реалій. На власні очі він побачив двадцять наших сіл, які Сталін пустив під сокиру Голодомору. Якось залишився в українській сільській хаті на ночівлю і поділився з хазяйкою хлібом, олією і сиром... У жінки одібрало мову. А потім, після тривалої паузи, вона сказала: «Я нарешті смачно поїла... І тепер можу щасливо померти».

Уже наприкінці березня 1933 року New York Evening і Post Manchester Guardian публікують відомий прес-реліз Гарета Джонса про ці події.

«Я йшов пішки Україною кілька днів... Ситуація жахаюча, більш моторошна, ніж 1921 року, тому мене й дивує ваше замилування Сталіним...» - з особистого листа Гарета Джонса - Ллойду Джорджеві (27 березня 1933 року). Згодом Джонса вбили в Монголії, куди він потрапив у полон. Прожив він усього тридцять років - і у справі його убивства, очевидно, не обійшлося без довгої руки НКВС. У нього не залишилося дітей - тільки племінники. І щоденники англійського журналіста будуть озвучені в картині його троюрідним небожем Найджелом Коллі.

***

Ще в лютому знімальна група вирушила в московський архів - у Білі Стовпи. Але там кіноматеріалів про ці події немає. Цього ніхто не знімав. І все ж архів буде використаний...

Про хронометраж картини говорити поки рано. Швидше за все, стрічка буде в межах 90 хв., так званий «гранд формат», який люблять телеканали й у Європі, і в Америці. Виконавчий продюсер (він, до речі, працював і над попередньою картиною Буковського «Назви своє ім’я по літерах») Марко Едвардс десять років працював із фондом Стівена Спілберга. Таке співробітництво, можливо, допоможе в просуванні картини за кордон. До попереднього фільму Буковського «Назви своє ім’я по літерах», до речі, дехто спочатку ставився дуже скептично. Мовляв, це що, знову про Голокост? Згодом фільм зламав стереотипи. І багато хто говорив: «Це ж зовсім про інше...»

***

- Люди, яких ми шукали та знімали в «Живих...», були дітьми трагічної епохи, - розповідає один із сценаристів фільму Сергій Тримбач. - Спочатку в «розвідку» їхав хтось із нас, один. Знаходив очевидців, «досліджував», чи вийде розмова, потім уже в область їхала знімальна група. Розмови часом тривали по три години. Але в кожному їхньому слові - капітал! Як ця людина говорить, яким голосом, яка фактура... Бо ж усього цього вже за п’ять-десять років не буде...

Адже ще важливе і середовище, де живе та або інша людина.

Знімальну групу часом вражали навіть не сюжети, а те, як ці літні люди міркують...

У групи в процесі роботи був спеціальний запитальник, який вони самі розробили, що мав 50 запитань. Перед поїздкою на зйомки працювали з психологом - пройшли своєрідний тренінг - як допомогти людям відкритися, не завдати їм болю... Запитання поділили на «три періоди» - 1) уклад у сім’ї; 2) період 1932-1933 рр. і 3) чим усе закінчилося...

Часто знімальній групі робили... подарунки. Наприклад, одна бабуся піднесла кожному по вишиваному напірнику, дехто пригощав яблуками, горіхами...

***

- Наймолодша учасниця нашої групи - Євгенія Кравчук - була для нас, наче лакмусовий папірець. Якщо Женя плаче, отже, розповідь справжня, невигадана... - говорить «ДТ» Віктория Бондар. - Усім нашим героям у 1932?1933 рр. було від п’яти до чотирнадцяти років. Старших - майже немає. Пізно ми схаменулися... Всі ці записи треба було починати ще в 90-х... Утім, ми знайшли двох сторічних бабусь - і вони говорили чітко, ясно, спогади в них живі, наче це було вчора.

***

Сергій Тримбач: - Ще Бунін захоплювався Україною, як замкнутим патріархальним простором і самими українцями всередині нього. У тому сенсі, що тут у нас, як у музеї, - гарні хатки, дівчата, все чудово. Але нема ніякої динаміки. Неначе «вимкнений струм».

Але от прийшли більшовики, тут і спотворилася свідомість. Адже стало нормою, коли ти брехав, доносив. Звідки ж узялися павлики морозови? Перед владою була мета - «виростити» нову людину. І вона виросла. І починаються незліченні страждання - і людські життя вже ніхто не рахує. Коли Сергій запропонував мені цю роботу, я не роздумував ані миті. Адже все моє дитинство пройшло під «акомпанемент» цих оповідань. Наприклад, один із моїх родичів згадував, яким кріпацтвом для людей був колгосп.
Бо якщо на пана в XIX сторіччі працювали три-чотири дні, то в колгоспі всі сім днів - від ранку до вечора. Люди за північ приходили з колгоспного поля, а ще ж і на своєму городі потрібно було щось зробити.

Коли запитуєш деяких людей того розтерзаного покоління: «Як же ви тоді жили і що бачили в дитинстві?», то їхні відповіді часом сумні, як і те резюме, яке вони підводять під своїм життям: «Задарма прожили життя, задарма...»

На запитання: «Бабусю, а що ж було у вас гарного в житті?» подеколи чули у відповідь: «Та не було в мене нічого гарного!..»

Гадаю, у фільмі постане збірний образ того покоління. Спробуємо вибудувати це в контексті часів: адже 1932?1933 рр. - це ж період між Першою та Другою світовими війнами, між грандіозними катаклізмами. І в людей, котрі вижили, нема ілюзій. Але є інше - страхи.

Викторія Бондар:
- Наприклад, баба Настя з Яготинського району довго-довго розповідала про своє життя, а потім, коли інтерв’ю закінчилося, а камера ще працювала, вона раптом нахилилася до Сергія і запитала: «А мене не посадять за це?..»

***

- Сама назва - «Живі...» - народилося в Буковського. Адже всі, померлі тоді, вони ж однаково з нами... І вже нове покоління має знати, що в ті роки був зламаний спосіб життя українських хліборобів, - продовжує Сергій Тримбач. - Зовні все чудово? шевченківська Україна, насправді ж вимирали сім’ї, цілі села. Очевидно, було бажання знищити народ не лише фізично, але й духовно. І це, звичайно, злочин перед людством. 1932-й - «кінець українізації», придуманої ще Леніним політики загравання з українцями. Усе! На цьому вони поставили крапку. Почалася справжня бойня. А результат - інтелігенція міська - репресована, сільська - виморена голодом. Виходить, народ у буквальному сенсі «перекодували»? Тому «Живі...» - це і про тих людей, які дивом вижили і, на щастя, лишилися людьми. Їхні обличчя - це біографії покоління і всієї України. Тому ще і ще раз вдивіться в ці обличчя...

Анастасія Василівна СИДАШ (Харківська область, село Сахновщина):

- Змололи ж муку... Там недалеко вітряк односільчанина, ще з тих часів, до колгоспів, зостався, там молотили зерно на муку, і мама зразу ж спекла хліб, до обіду він поспів. Сіли ми... запаху повна хата, такий, знаєте, аромат від хліба! От, сіли ми до столу... і батьки, і нас п’ятеро дітей... не великі ми були, років два-три різниця між нами була... Порізав батько ту хлібину, хліб тоді пекли великий такий, на капустяному листку, пахучий... Порізав хлібину ту, встав. Стоячи, каже він: «Діти, ми зараз поїмо нового хліба, ми ж його цілий 33-й рік... ми ж його не бачили... пекли якісь матрьошки там...» Ми ждемо... «Це, - каже він, - будемо сьогодні їсти хліб і будемо їсти завжди, буде у нас тепер хліб...» Що мені найбільше запам’яталося. Це він говорив стоячи... Стояв і держав кусок хліба в руках, і тоді каже: «...і запам’ятайте, що хліб треба берегти, ніколи не кидайте ані крихти хліба, не можна топтатися по хлібу. І коли виростите, пам’ятайте, що хліб добувається працею!» Оце його дослівні слова. І до сьогоднішнього дня в пам’яті ті слова. Хліб - це багатство, яке нічим оцінити не можна. Для людини саме важливе - це хліб!

(Із робочих матеріалів до фільму «Живі...»)

Дзеркало тижня

повернутися до новин